«Сенс існування кінотеатрів — дати перед показом рекламу» — Степан Коваль
Автори анімаційного серіалу «Моя країна — Україна» обіцяють закінчити проект цьогоріч. Його розпочали ще 2008-го. Серіал складається з 3-хвилинних пластилінових мультфільмів про пригоди казкаря Лірника Сашка і Кота під час подорожі містами і селами України. Про роботу над проектом Gazeta.ua розказав художній керівник проекту, режисер Степан Коваль .
На якому етапі «Моя країна — Україна»?
— На етапі закінчення. 20 серій вже відзняли, чотири у роботі і дві залишили на вересень. У нас є контракт з державою. Згідно з ним маємо завершити проект не пізніше наступного року. Взаємні зобов’язання між нами і державою виконуються. Але 4 роки тому не врахували, що буде криза і виробництво фільму стане дорожчим. А кошти виділяють ті ж, які підписані за контрактом. Тому нам незручно затягувати процес. Коли тільки починали, було приємно працювати. Грошей на все вистачало і не соромно було запросити на роботу фахівців. Починати довготривалі проекти у нестабільних країнах ризиковано.
— Він розповідає про речі, які нас оточують, але ми їх не помічаємо. Наприклад, не кожен знає, що під Знам’янкою Кіровоградської області є заповідник Чорний ліс. До нього веде Чорний шлях. У лісі живуть чорні яструби. Там є Чорне озеро з єдиною рибою — чорний карасем і він сліпий. Чорне озеро не має дна. Вчені не можуть визначити його глибину. Є теорія, що це розлом у пластах і воно з’єднується з Байкалом. Деякі факти доводиться шукати за допомогою вчених. Звернулися до інституту дослідження епохи Ярослава Мудрого при Софії Київський щодо чаші Ярослава. Вони нічого не знали. Кажуть, чашу подарувала княгиня Ольга Володимиру, а той потім Ярославу. Останній віддав чашу дочці Анні, яка їхала до Франції виходити заміж за Генріха І. По дорозі на неї напали печеніги. Пограбували обоз і посудина зникла. Її знайшли у 1930-х у Харкові в музеї, коли робили там ремонт. Під час війни чаша пропала. 1970-х її знайшли у швейцарському банку, як золото нацистів. Її купив Лувр. Списувалися з ними. Кажуть, чаші у них немає. Десь зникла знову. Кожна серія — це отака знахідка. Інколи базуємося на народних казках, легендах.
— Робимо серію про Мелітополь. Знайшли історію, що місто 100 років існувало на карті, але його не існувало у дійсності. Назначений губернатор міста шукав його і не знайшов. Потім зупинився і сказав: «Хай буде тут». У Мелітополі жив купець, який побудував корабель. Розважався прогресивно — влаштував у ньому корчму і під вітрилами на великих возах возив її по степу. Тем, які б розвивали проект, безліч. Якщо держава підтримає, продовжимо наступні сезон проекту.
— Ми починали серіал з ним. Він написав перші 7 сценаріїв. Проте виявилося, що сценарій для такого формату — непроста річ. Фільми пов’язані з історією, артефактами, географією. Знайти інформацію займає багато часу, якого У Сашка немає. Інколи сценарій вигадуємо рік.
— Так. На самому початку зателефонував йому, кажу: «Не можемо вигадати герою ім’я. Якщо залишимо Лірник Сашко ?». Той погодився. Потім зайшов подивитися на персонажа: «Він же не схожий на мене», — каже. Наш герой не має довгого Сашкового волосся, носить пишні вуса, а не бороду. Ми створили збиральний образ українця у простому одязі, який нагадує національний.
— Колись Сашко поїхав у відрядження, а нам терміново потрібно було здавати 4 серії. Тоді запросили актора Юру Коваленка. По тембру і акторським властивостям його голос дуже схожий на голос Сашка. З того часу запрошуємо цього актора.
«Моя країна — Україна» був задуманий як дебютний проект молодих режисерів, аніматорів, сценаристів. Наскільки ефективно працювати з менш досвідченими фахівцями?
— Більшість фільмів зроблено молодими фахівцями і кожен вважає свою роботу геніальною. Молодим завжди важко робити швидко і без помилок. Тому час інколи розтягувався. Але ми компенсували це тим, що запускали 5-6 фільмів паралельно. Перші серії робили по півроку, деякі — майже рік. Потім, за рахунок досвіду, почали скорочувати час виробництва. Тепер робимо одну серію за три місяці. Фільм про село Петриківка почали 2008-го. Закінчили тільки цьогоріч. Режисер встигла за цей час народити дитину, сходити в декрет.
— Так. У нас дуже щільний графік. Кожен має у собі поєднувати і аніматора, і декоратора, і режисера. Ніколи не чекаю, поки декоратор щось зліпить, беру і сам це роблю. Інакше втрачатимемо час, а це оренда студії і термін, коли маємо здати кіно державі. Якщо запізнюємося, може бути від держави штраф.
— Працюємо у дві зміни, бо маємо маленьку площу. Команда завжди коливається між 10 і 20 фахівцями. Зйомки починаються щодня о 10.00. Збираємося о 8.00. Готуємо все до зйомок. В день можна зробити близько чотирьох секунд фільму. Часом, щоб було якісно, доводиться перезнімати.
— Проект можна подавати з будь-яким кошторисом, хоч мільярд. Все одно є відділ, який тримає такий талмуд з державними нормами по кіновиробництву. Кошторис кладеться поруч і порівнюється. Якщо норми не відповідають законодавчим, то коригуються. Робити кіно за державними нормами незручно, бо вони мінімізовані. Але і за такі кошти можна знімати. Додатково можна знаходити інвесторів або вкладати власні кошти. Молоді режисери так повинні працювати. Бо їхні проекти бувають як успішними, так і провальними. В американському кінематографі на сотню голлівудських фільмів декілька екранного показу світового рівня.
— Ми зверталися до одного власника мережі кінотеатрів з питанням показувати перед сеансами по серії. Він навів невдалий приклад: якщо до авто причепити віслюка, що це буде? Не став сперечатися — на мій погляд це різні речі. Запропонували давати на умовах реклами — сплачуйте і показуйте. П’ять років тому був проект закону, який передбачав перед сеансами показ коротких соціальних або анімаційних фільмів українського виробництва. Але законопроект не набув розвитку. Сенс існування кінотеатрів — дати перед показом рекламу. Як мінімум, «Моя країна — Україна» — це телевізійний, фестивальний проект, його можна розповсюджувати на DVD-носіях.
— Це внутрішній проект. Іноземцю він не буде зрозумілий. Ми вже спробували показувати його на закордонних фестивалях. Час серії дуже стислий — 3 хвилини. Треба встигнути розказати цілу казку, історію. Мова диктора дуже швидка. Коли наш глядач дивиться на вишиванку, відразу розуміє, що це. Для іноземця це буде просто сорочка з орнаментом.
— Тільки розпочали музичний проект «Професіонали». Музику для нас пише відомий композитор Володимир Бистряков. Текст — поети Олександр Вратарьов і Аркадій Гарцман. В основі — історії двох персонажів, які намагаються знайти професію. Один харизматик, який переконаний, що усе просто. Інший — дуже повільний і вважає, що до всього треба ставитися дуже обережно. Кожна серія — це посібник. Ми щойно зробили кухаря. У серії йдеться про те, щоб стати ним, треба уміти коріння виривати, знати безліч рецептів, уміти сервірувати, знати властивості плити. А хлопці просто знайшли старий рецепт пирога — «А що там пекти!». Стали готувати, воно вибухнуло, кухня зіпсувалася. Кожна серія по 5 хвилин. Робимо 10 серій. Це виховний проект, бо діти зараз не хочуть нічого робити, а бути бізнесменами і президентами. Ми і «Мою країну — Україну» хотіли робити дитячою. Але зіткнулися з тим, що це серйозна доросла інформація. Тим більше, прийшли молоді режисери, які ще не навчилися мислити дитячими категоріями, а одразу мислять категоріями дорослого кіно. Тому цей проект вийшов для дітей від 7-10 років і дорослих. «Професіонали» — для дітей 7-ми років. Будемо розказувати про машиністів, ветеринарів, журналістів. Може щось комусь сподобається. Проект пройшов державний пітчинг. Маємо його закінчити за 2 роки.
— Почався потужний рух вперед. Маятник розхитується з більшою силою. Є достатньо фільмів, які не соромно показувати. По-перше, багато кіно на замовлення виробляють у нас інші держави. Маємо потужних аніматорів, програмістів і фахівців з 3D-технологій. По-друге, держава усе ж таки звернула увагу на кіно і кілька років програма відбору через пітчинг працює. Інколи з’являються чутки, що там усе корумповано і неетично, що члени комісії лобіюють своїх. Це наша українська ментальність — тільки якась хороша справа відбувається, знайдуться люди, що литимуть на неї бруд. Я сам член комісії. У ній створені найкращі умови для адекватного відбору фільмів, щоб кожен режисер мав шанс і почував себе гідно. Протягом останніх двох років кошти на відібрані проекти надходили регулярно. По-третє, відкритість інформації позитивно впливає на розвиток анімації. Молоді аніматори часто копіюють те, що вже зроблено у світі. Намагаються бути рівними з іншими.
— Вони йдуть різними дорогами. У світі є тенденція розвитку лялькової анімації, мальованої — тобто тої, яку виробляють руками, а не комп’ютером. 3D-анімація — це бізнес-проекти, які роблять для прибутку. Але якщо уважно подивитися, то така анімація зроблена за однією схемою. Глядач платить за це у кінотеатрі, дивиться його один раз, їсть поп-корн і отримує задоволення протягом 2 годин. Інколи вдається зробити фільм, який успішно ходить по світу. Коли з’явився мультик «Король Лев», мій син щодня його дивився протягом півтора року. Але це було 15 років тому.
Чи розвиток комерційної анімації впливає на розвиток авторської? Наприклад, виробники вкладають виручені від виготовлення анімаційної реклами гроші у мистецькі проекти?
— Так і має бути. Але мені не відомий жоден виробник, який би вкладав зароблене у розвиток якогось режисера або авторський проект. Продакшн може мати дуже хороших фахівців. Але там настільки комфортні умови і оплата праці, що їм просто ніколи робити авторські речі. Колись мене один виробник запросив режисером у 3D-мультфільм. Була потужна команда. Мене зацікавили тим, що після закінчення цієї 6-хвилинки, запропонували працювати над повним метром. Коли дійшло до діла, був готовий сценарій, власники сказали: «Після роботи можете його робити. А поки є замовлення». Цілий день займатися рекламою, а після роботи ще й своїм проектом — так ніхто не матиме ні сили, ні бажання. Це було б по-аматорському. Тому ми розбіглися. Єдиний вихід — займатися студійним виробництвом свого кіно. Або самому: відгородитися від світу, і щоб ніхто не заважав. Один мій знайомий просто бере ноутбук, їде у село, відключає телефон, п’є молоко від бабусі і їсть сільський хліб. Цілий рік він там робить кіно. Потім виходить з 10-хвилинним фільмом, розповсюджує його по фестивалях і намагається його продати. Але щоб самому зробити, треба мати багато талантів — гарно малювати, бути режисером, монтажером і, може, композитором.
Якщо ви помітили помилку у тексті, виділіть її мишкою і натисніть комбінацію клавіш Alt+A
